Постлюбов'я. Майбутнє людських інтимностей

Буває так, що любов заходить у глухий кут у двох-трьох людей. А буває так, що кохання, секс, близькість і дружба заходять у глухий кут одразу в багатьох, у цілих суспільств; так трапляється, коли цілі інституції та держави пропонують громадянам заплющувати очі на зміни у світі, пропонують думати, що у відносинах між людьми є щось незмінне, і жити, ніби на дворі вічне 19 століття. У Росії, як і в багатьох інших місцях, кохання точно зайшло в глухий кут; некрополітики минулого і сьогодення населяють публічну сферу священними примарами і затикають розмову про живі людські тіла, різноманіття їхніх форм і стосунків між ними. У результаті - менше осмислених стосунків, що приносять радість і стійкість усім сторонам, - і більше насильства. Люди освідчуються в коханні, але саме кохання залишається без пояснення. На місці традицій наривами виникають питання: кому насправді потрібна сім'я, чому дружба начебто менш цінна, ніж кохання, хто хоче, щоб городяни були щасливими, ким визначається щастя, чому кохання вважають обов'язковим для всіх і чому сотням мільйонів людей відмовляють у праві на нього, чому інтимності - це особисте право кожного й чому це погано, до чого тут устрій міста, потоки міграції, фармакологія, державний апарат, поділ праці, кліматична криза, виробництво мобільної техніки, дрони й коралові рифи. "Постлюбовь. Майбутнє людських інтимностей" Віктора Вілісова - це роздуми про те, чому стосунки, дружба і кохання заходять у глухий кут у цілих суспільств. Як вийшло, що у світі, яким править патріархат і капіталізм, сама любов залишається без пояснення. Виникають питання: кому насправді потрібна сім'я, хто хоче, щоб містяни були щасливими, ким визначається щастя, чому кохання вважається обов'язковим для всіх і чому сотням мільйонів людей відмовляється у праві на нього.